Forty days ago ended the wonderfully rich and splendid life of Pavlo Levkiv. His departure reminds us that we are all mortal, that our time on this earth is finite. While we live together in this ever-changing world, nature decreed that all of us are mortal and our life on this earth be finite time. We despair that Pavlo’s life was so short especially since he loved life. Pavlo lived life to the fullest, as if he knew that he had little time to experience the joys of life on this earth.
Pavlo does not walk with us anymore. He left his family, friends for eternity. There is a Ukrainian custom to sing a hymn “vichnaia pamiat’ (eternal memory) during wakes. It is a sad dirge. Yet there is not eternal memory. Pavlo will live with us as long as we live and remember him. We who loved him should preserve his memory by celebrating his life and thinking of him happy thoughts, remember him and his zest for life, remember how his life enriched our. I for one, will remember Pavlo (from a photo) as standing on top of a snow-clad mountaintop that he conquered, a symbol of his short but rich life, a reminder that he conquered nature.
I’d like to mention one of my personal memories of Pavlo, how much I was fascinated by his intelligence. When I prepared for retirement, I mused what should I do with my mathematical library. To what single person should I leave the bulk of the books that populated shelves in my long professional life? I was so impressed by Pavlo’s interest in Physics and Mathematics and thirst of knowledge that I decided that he should be the one with whom I should leave them. He was the one person who could make best use of my library.
It is impossible to think of Pavlo’s life without reflecting on the deep relationship between Pavlo and his father, friend and companion, his mother and sister. Nature posed challenges to Pavlo that forced the family to come to the US. Those who knew the Levkiv’s when they arrived in the US and saw Pavlo then, and who saw the transformations, saw what love and commitment can accomplish. We all were in awe.
Yes, in my life there was a lovely fellow human being, Pavlo Levkiv, and I shall always remember him.
Памятаймо що Природа, прирекла перетворення, початок і кінець, народини і смерть. І так у кожного із нас, новість, захоплення, жвавість та яскравість кожного дня є поменшені колючістю його тимчасовості. Але ця тимчасовість і смерть є суцільно природні і зрозумілі. Життя і смерть це два різні і необхідні аспекти одного творчого процесу. Закон природи суворо наказує що одні мусять відійти щоб на їх місця стали другі. У цей спосіб життя заявляє себе через смерть, ми усі свідомі що життя на землі невічне, що наші тіла мусять повернутися звідкіля прийшли. Павло помер. Уже ніхто і ніщо не поменшить радости яку ми ділили із ним. Ніхто не відбере від нього ні від нас пережиття-тепло яке він випромінював. Ніхто не відбере від нього радості і потіхи які він пережив а нами. А життя у нього, хоч коротке, було багате і прецікаве. Він збагатив моє життя.
4 Responses to “Roman Voronka, family friend”
Leave a Reply
You must be logged in to post a comment.
April 19th, 2009 at 5:57 pm
Today April 19, 2009 I thought of you Pavlo. Ukrainians sing a dirge “Vichnaia Pmiat'” meaning “Eternal Memory”. I think memory is not eternal – memories pass away with us. But as long as we live ans remember those that are departed, they live!
Pavle, today I saw your smile again – I thought of you today!
August 9th, 2009 at 2:44 pm
A year has passed since you left us, and yet you are here with many of us, for you enriched our life.
I THOUGHT OF YOU TODAY!
December 13th, 2009 at 4:58 am
Today I was writing a letter to a friend in Kyiv. This friend sent me a poem about the ocean. In response I wrote about you and explained why I am no longer fond of the ocean. It robbed me and made my life poorer by depriving me of my friend Roman Lytwyn and you. Yes Pavle, I do think of you and thus you live in my memory.
May 7th, 2015 at 3:00 am
Сьогодні, час, який не зупиняється для нікого, нагадав мені що я 75 літний дід. Через недугу Паркінсона, мені стало важко ходити. Та багато дивуються що я ще ходжу. Чейже минуло 13 років коли я почув діяноз про Паркінсона. Але я вертикальний і мобільний, помимо болів ходжу кожного дня, . Беру інспірацію від людини, яка колись боролася і доказала собі і світови що буде не тільки ходити а і здобувати вершки гір.
Так Павле, я про тебе не забув, і твоє завзаття служить мені як інспірація. Ти живеш у моїй пам’яті.
Ти дуже молодим погас. Але ти горів, і усі бачили твоє світло, відчували твоє тепло.
Нікому не уникнути смерті, усі ми приречені. До усіх навідається біла пані. Та я Білої Пані не боюся.
Вечір На дворі поволеньки темніє, холоне майже непомітно повітря, яке я запросив до кімнати коли відкрив вікно. Час від часу чути звук першого цвіркуна, якому чомусь ніхто не відповідає і він розчарований замовкає.
Час, як у минулому нікуди не спішиться і хоч поволі, він безупинно прямує своєю доріжкою. Іду біля нього його темпом, бо доля не дозволяє іти поволіше, задержуватися. Такий суворий закон природи. Всежтаки я з насолодою обертаюся і розглядаю деякі пройдені стежки. Не можу знову пройтися цими доріжками, вони недоступимі.
Багато втратили модерні люди коли розпочали міряти час механічно а то і електронно. Дивитися на годинник на якому мерехтять дві точки світла не надають плину часу того зрозуміння вічності яке дає пісок який поволеньки сиплеться крізь шийку клепсидри. Ще більш драматично відчувається тимчасовість, однобічний стумінь часу, коли міряти час горінням свічки.
Перед моїми очима десятки, сотні ,тисячі горіючих свічок. Де не де догоряє свічка, а час від часу здіймається вітер який невідворотно гасить їх більшу кількість.
Тут праворуч від клявіятури горить моя свічка. І хоч вона близенько, віддалена на кілька сентиметрів, не можу бачити скільки часу горіння цій свічці ще залишилося. Плум’я сильне, яскраве, не димитьі не дуже хилиться коли повіває крізь розчинене вікно вітрець. Я вікна не замикаю, зовсім не має у мене страху що ця свічка може загаситися.
Не довго мусили ті перші цвіркуни очікувати відповіді. Тепер їх цілий хор, вони захлинаються співом. Слухаючу їх велику насолоду находжу я у тій какофонії. Усі вони горлають ” я хочу жити”, “я хожу бути біля тебе”. Ніхто із них не думяє про ефемерні свічки,про ілюзорність сьогодення про можливий руйнівний вітер. І так поволі пливе час, пливе життя.
Павле, я думками біля тебе!
Роман Воронка